Мы с Саней уже давно обсуждали эту тему. Я все-таки возьму на себя смелость похулиганить в разделе создать ее.
Наш форум интернациональный, но общение ведется на русском языке. Поэтому в общих разделах принято выкладывать любимые стихи на русском или же переводы.
Но ведь есть же настоящие жемчужины на других языках, и есть на форуме люди, которые владеют не только русским. Есть даже профессиональные литературные переводчики, я точно знаю)))
Давайте делиться здесь красивыми стихами на всех остальных языках - от братских славянских до каких угодно. Хоть японских, если пожелаете
Предлагаю выкладывать интересные находки, стихи современных авторов или малоизвестное у классиков, то, что не "проходят" в пределах школьной программы, хотя и там встречаются интересные вещи, поэтому строгое табу накладывать все-таки не будем. Тем более, что для многих школьная программа - очень качественно забытое старое
Начну я с Лины Костенко, украинской поэтессы.
Одно из самых любимых стихотворений - как раз школьная программа, но даже этот факт не мешает мне до сих пор восхищаться им.
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! - та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій!
І плаче коник серед трав - нема мелодій! _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
shamAnka
Здорово, что ты тему открыла! Сама очень люблю то, стихотворение, которое ты выложила, а заодно и Лину Костенко вообще. Так что продолжу
Ліна Костенко
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви. _________________ Я ежик, я упал в реку... (с)
Я тут потихоньку проникаюсь стихами Оксаны Забужко, она удивительная. Первый раз услышала, именно услышала ее стихотворение, когда она приходила к нам в университет. Оно засело в голове, но вернуться и перечитаь захотелось не так давно. потом захотелось еще чего-то. Вот.
**
Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…
День по день, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.
Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.
**
«В цьому вірші є одна фраза грецькою "Ме му тос кікльос тарате – це означає "не руш моїх кіл", фраза, яка в сьогоднішній грецькій мові вживаєтсья на побутовому рівні, мовляв, дай мені спокій. Насправді "не руш моїх кіл" – це слова, з якими Архімед звернувся до римського воїна, коли римське військо взяло Сиракузи. Але справа в тому, що кола тут – не просто геометричні кола, над якими тоді сидів Архімед, коли римський легіонер вперся до нього в хату. А коло для стародавніх греків було і формою записів думки, і символом цілості і суверенності духовного життя взагалі.»
Оксана Забужко
НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!
А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.
При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл. _________________ Я ежик, я упал в реку... (с)
И второе - оно более позднее? Потому что полная противоположность первому и вообще... короче, сохраняю себе и начинаю читать Забужко
А я продолжаю Лину Костенко цитировать, не могу остановиться.
И опять хрестоматийное. Но пусть будет, потому что... потому что надо.
Ліна КОСТЕНКО
* * *
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
* * *
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.
* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни. _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
И про поэзию. Ах, как жаль, дорогой попутчик, что ты не знаешь украинского...
* * *
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть…
* * *
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.
Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання –
таке,
що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
Хай метушиться дріб'язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.
УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота. _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
shamAnka
Я знала, знала, что ты оценишь!!! (А еще Забужко умеет создавать образы невероятно сильной гадостности, такой, что способна полностью перекосить лицо читателя, мое, так точно)...
Мрр, еще раз говорю - люблю Лину Костенко! _________________ Я ежик, я упал в реку... (с)
Мое тоже наверняка перекосит, так что я их буду пропускать. Это я не люблю.
Кстати, я тут подумала, что вот это, в принципе, несложно перевести.
Цитата:
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть…
Бывают стихи-цветы
И стихи - дубы.
Бывают стихи-игрушки
И - раны.
Бывают повелители и рабы,
И есть стихи -
каторжане.
Сквозь стены тюрем,
по терниям лихолетья -
идут, идут по этапу столетий... _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
Бывают повелители и рабы,
И есть стихи -
каторжане.
Отлично))) Иправда - за горло _________________ «Что-то здесь не так…» – задумчиво произнес Колобок, медленно пережевывая остатки лисицы.
Искать меня -
http://zamok.lvu.kiev.ua/Forum/
shamAnka
А я иногда подвисаю на такой теме... Страшно и гадко даже, но ведь так сильно!
Перевод, по-моему, получился, разве что "лихолетье" в русском языке имеет налет архаизма, книжности, в украинском этого смыслового оттенка нет, но это я так, немного придираюсь (чтобы веселее было). Главное - что и буква, и дух закона оригинала остались! _________________ Я ежик, я упал в реку... (с)
Sanja
Ты провокатор!!! Читаю Забужко.
Влипла вот в это:
ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА
У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, —
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), —
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, —
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок — поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).
У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря —
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик:
— Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).
У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима —
широко розкритими — дивиться в порожнечу.
Все, меня не кантовать. _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
shamAnka
Вот и меня записали в провокаторы.
А интересно одновременно читать одного автора, а останавливать внимание на разном. Вот я на "Задзеркалля..." сама и не обратила внимания, пока ты меня не ткнула в него. _________________ Я ежик, я упал в реку... (с)
Sanja
Все, на что упал мой взгляд, сложила у себя в дайри)))
Кстати, я тоже провокатор и у меня провокационная идея. Не открыть ли нам аналогичную тему в Рокзаке? _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
Ага, вроде того.
Правда, я подозреваю, что получится еще одно украинское лобби из ты-да-я-да-мы-с-тобой, но когда это нам мешало? _________________ Мой внутренний мир построен по принципу букваря,
Я знаю ваш кодекс, но мне веселей дурить.
(с) Умка
Чтобы разбавить украинское лобби, попробую поискать братьев и сестер болгаристов))) (хотя, тут может оказаться, что это я вообще только для себя )
Блага Димитрова
Пътят до тебе
Дълъг беше моят път до тебе,
търсеше те цял живот почти
и през тъжни срещи лъкатуши,
на които идваше не ти.
И догдето стигна твоя поглед,
сенки прекосих и шум нелеп,
но през себе си пропущах само
чисти тонове - заради теб.
Аз изплаках всяка твоя ласка,
браних я преди да се роди
и отглеждах срещата ни бъдна
търпеливо в своите гърди.
Дълъг беше моят път до тебе,
толкоз дълъг, че когато сам
ти пред мене най-подир застана,
теб познах, но себе си - едвам.
Бях от мъките така прозрачна -
чак до дъно да ме прочетеш.
Бях от тържество така безкрайна
че ти трябваше при мен да спреш.
Дълъг беше моят път до тебе,
а за кратка среща ни събра.
Ако знаех... Щях отново този
дълъг път до теб да избера. _________________ Я ежик, я упал в реку... (с)
Вы не можете начинать темы Вы не можете отвечать на сообщения Вы не можете редактировать свои сообщения Вы не можете удалять свои сообщения Вы не можете голосовать в опросах