Любимые стихи на иностранных языках
shamAnka 
(14 Июл 2009 11:02)
Любимые стихи на иностранных языках
Мы с Саней уже давно обсуждали эту тему. Я все-таки возьму на себя смелость похулиганить в разделе создать ее.
Наш форум интернациональный, но общение ведется на русском языке. Поэтому в общих разделах принято выкладывать любимые стихи на русском или же переводы.
Но ведь есть же настоящие жемчужины на других языках, и есть на форуме люди, которые владеют не только русским. Есть даже профессиональные литературные переводчики, я точно знаю)))
Давайте делиться здесь красивыми стихами на всех остальных языках - от братских славянских до каких угодно. Хоть японских, если пожелаете
Предлагаю выкладывать интересные находки, стихи современных авторов или малоизвестное у классиков, то, что не "проходят" в пределах школьной программы, хотя и там встречаются интересные вещи, поэтому строгое табу накладывать все-таки не будем. Тем более, что для многих школьная программа - очень качественно забытое старое
Начну я с Лины Костенко, украинской поэтессы.
Одно из самых любимых стихотворений - как раз школьная программа, но даже этот факт не мешает мне до сих пор восхищаться им.
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! - та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій!
І плаче коник серед трав - нема мелодій! Sanja (14 Июл 2009 12:11)
shamAnka
Здорово, что ты тему открыла! Сама очень люблю то, стихотворение, которое ты выложила, а заодно и Лину Костенко вообще. Так что продолжу
Ліна Костенко
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Sanja (15 Июл 2009 10:52)
Я тут потихоньку проникаюсь стихами Оксаны Забужко, она удивительная. Первый раз услышала, именно услышала ее стихотворение, когда она приходила к нам в университет. Оно засело в голове, но вернуться и перечитаь захотелось не так давно. потом захотелось еще чего-то. Вот.
**
Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…
День по день, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.
Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.
**
«В цьому вірші є одна фраза грецькою "Ме му тос кікльос тарате – це означає "не руш моїх кіл", фраза, яка в сьогоднішній грецькій мові вживаєтсья на побутовому рівні, мовляв, дай мені спокій. Насправді "не руш моїх кіл" – це слова, з якими Архімед звернувся до римського воїна, коли римське військо взяло Сиракузи. Але справа в тому, що кола тут – не просто геометричні кола, над якими тоді сидів Архімед, коли римський легіонер вперся до нього в хату. А коло для стародавніх греків було і формою записів думки, і символом цілості і суверенності духовного життя взагалі.»
Оксана Забужко
НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!
А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.
При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.
shamAnka (15 Июл 2009 13:08)
Ух.
Ничего себе образы, аж поперек горла.
И второе - оно более позднее? Потому что полная противоположность первому и вообще... короче, сохраняю себе и начинаю читать Забужко
А я продолжаю Лину Костенко цитировать, не могу остановиться.
И опять хрестоматийное. Но пусть будет, потому что... потому что надо.
Ліна КОСТЕНКО
* * *
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
* * *
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.
* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни. shamAnka (15 Июл 2009 13:14)
Немножко менее известного
* * *
На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
И про поэзию. Ах, как жаль, дорогой попутчик, что ты не знаешь украинского...
* * *
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть…
* * *
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.
Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання –
таке,
що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
Хай метушиться дріб'язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.
УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти,
держать небо на плечах. Тому і є висота. Sanja (15 Июл 2009 13:54)
shamAnka
Я знала, знала, что ты оценишь!!! (А еще Забужко умеет создавать образы невероятно сильной гадостности, такой, что способна полностью перекосить лицо читателя, мое, так точно)...
Мрр, еще раз говорю - люблю Лину Костенко!
shamAnka (15 Июл 2009 14:36)
Мое тоже наверняка перекосит, так что я их буду пропускать. Это я не люблю.
Кстати, я тут подумала, что вот это, в принципе, несложно перевести.
| Цитата: |
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть… |
Бывают стихи-цветы
И стихи - дубы.
Бывают стихи-игрушки
И - раны.
Бывают повелители и рабы,
И есть стихи -
каторжане.
Сквозь стены тюрем,
по терниям лихолетья -
идут, идут по этапу столетий... попутчик 
(15 Июл 2009 15:02)
Бывают повелители и рабы,
И есть стихи -
каторжане.
Отлично))) Иправда - за горло
Sanja (15 Июл 2009 15:08)
shamAnka
А я иногда подвисаю на такой теме... Страшно и гадко даже, но ведь так сильно!
Перевод, по-моему, получился, разве что "лихолетье" в русском языке имеет налет архаизма, книжности, в украинском этого смыслового оттенка нет, но это я так, немного придираюсь (чтобы веселее было). Главное - что и буква, и дух закона оригинала остались! shamAnka (15 Июл 2009 15:22)
попутчик
Я рада, что тебе нравится)))
Sanja
Ты провокатор!!! Читаю Забужко.
Влипла вот в это:
ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА
У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, —
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), —
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, —
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок — поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).
У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря —
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик:
— Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).
У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима —
широко розкритими — дивиться в порожнечу.
Все, меня не кантовать. Sanja (15 Июл 2009 17:26)
shamAnka
Вот и меня записали в провокаторы.
А интересно одновременно читать одного автора, а останавливать внимание на разном. Вот я на "Задзеркалля..." сама и не обратила внимания, пока ты меня не ткнула в него.
shamAnka (15 Июл 2009 17:37)
Sanja
Все, на что упал мой взгляд, сложила у себя в дайри)))
Кстати, я тоже провокатор и у меня провокационная идея. Не открыть ли нам аналогичную тему в Рокзаке? Sanja (15 Июл 2009 17:48)
| shamAnka писал(а): |
| Не открыть ли нам аналогичную тему в Рокзаке? |
Обсуждение прозы на языке оригинала?))shamAnka (15 Июл 2009 18:28)
Ага, вроде того.
Правда, я подозреваю, что получится еще одно украинское лобби из ты-да-я-да-мы-с-тобой, но когда это нам мешало? Sanja (15 Июл 2009 18:50)
| shamAnka писал(а): |
| но когда это нам мешало? |
очень редко!
Чтобы разбавить украинское лобби, попробую поискать братьев и сестер болгаристов))) (хотя, тут может оказаться, что это я вообще только для себя )
Блага Димитрова
Пътят до тебе
Дълъг беше моят път до тебе,
търсеше те цял живот почти
и през тъжни срещи лъкатуши,
на които идваше не ти.
И догдето стигна твоя поглед,
сенки прекосих и шум нелеп,
но през себе си пропущах само
чисти тонове - заради теб.
Аз изплаках всяка твоя ласка,
браних я преди да се роди
и отглеждах срещата ни бъдна
търпеливо в своите гърди.
Дълъг беше моят път до тебе,
толкоз дълъг, че когато сам
ти пред мене най-подир застана,
теб познах, но себе си - едвам.
Бях от мъките така прозрачна -
чак до дъно да ме прочетеш.
Бях от тържество така безкрайна
че ти трябваше при мен да спреш.
Дълъг беше моят път до тебе,
а за кратка среща ни събра.
Ако знаех... Щях отново този
дълъг път до теб да избера.Believinga (15 Июл 2009 19:55)
Ліна Костенко - мне очень нравится, Саня познакомила с её стихами в прошлом году.
Sanja
Последнее надо все же перевести... хоть в прозе... а то совсем никак... 
Sanja (15 Июл 2009 21:08)
Believinga
Если тебе интересно, конечно, я попробую... Прозой. Если что не так - простите, все-таки болгарским давненько не пользовалась.
Долгим был мой путь к тебе,
Он тебя искал почти целую жизнь (да, именно "он", а не "я"),
Вился от одной грустной встречи к другой
На которые приходил не ты.
И там, куда мог достигнуть твой взгляд,
Я не пропускала к себе (перерезала) тени и нелепый шум
Но пропускала сквозь себя только чистые тона - ради тебя,
Я выплакала каждую твою ласку
Я охраняла ее прежде чем она рождалась,
И выращивала нашу светлую (вообще-то бодрую, энергичную. сознательную) встречу
Терпеливо в своей груди
Долгим был мой путь к тебе,
Настолько долгим, что когда ты сам,
Передо мной вконце-концов появился,
Я тебя узнала, а себя - едва
Я была от мук такой прозрачной,
Что ты мог бы прочитать меня до дна
Я была от торжества такой бесконечной,
Что ты не мог передо мной не остановиться (ты должен был передо мной остановиться)
Долгим был мой путь к тебе.
А соединил нас - ненадолго
Если бы только я знала...
Я бы снова выбрала этот путь к тебе
Если кому интересно переложить на стихи, пишите в личку. отвечу на вопросы, расставлю ударения, объясню что и как читается shamAnka (15 Июл 2009 22:27)
| Believinga писал(а): |
| Ліна Костенко - мне очень нравится, Саня познакомила с её стихами в прошлом году. |
О! Вот это уже хорошо, нас теперь трое.
А ты украинский знаешь хорошо или так, немного?redfoxius (15 Июл 2009 22:32)
Sanja
Саш, я на выходных буду у вас, попробуем) как ты понимаешь, тебя я хочу видеть обязательно)
Sanja (15 Июл 2009 22:58)
redfoxius
Можно попробовать)), я очень постараюсь быть.
Believinga (16 Июл 2009 19:50)
shamAnka
Вообще-то я украинка на 1/2, мама из Запорожья. Для неё Саня и присылала стихи на украинском, ну и я так присоседилась. 
Sanja
Спасибо за перевод. Хорошо! Даже так хорошо, а уж если ваш творческий дуэт с Лисенком возьмется по-настоящему... Ух, жду, предвкушаю! Sanja (16 Июл 2009 20:39)
Володимир Сосюра
Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах...
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай.
Я твою шинелю цілував до болю
і твої коліна, любі без кінця,
ніжні та рожеві, як берізки голі,
що ростуть далеко, на чужих сонцях...
Бачу за морями молоді дороги,
де припав до неба синьоокий степ...
А у тебе, мила, щастя і тривога
на щоках холодних од очей цвіте...
У вечірнім місті плакали трамваї,
пропадали сльози сині на дротах.
Я тобі сьогодні назбирав конвалій,—
і солодко дзвонить у моїх руках...
Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах...
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай.
Такая энергия-через-край, живость и предметность... Прямо хочется подпрыгивать.
shamAnka (17 Июл 2009 00:33)
Believinga
О, понятно. Я как-то-все время забываю, что в Москве много украинцев и их потомков)))
| Sanja писал(а): |
| й пахнуть поцілунки, як китайський чай. |
красота какая Sanja (17 Июл 2009 01:01)
shamAnka
Я вот только что поняла, что тут тоже про трамвай))
Кстати, ты решила бросить меня одну на этой тусовке? Кто там сегодня активно просвещался?
liya (17 Июл 2009 04:07)
Эх, а разбавлю-ка я ваше лирическую тему 
моим любимым (еще со школьной скамьи) лимериком
There was a young lady of Niger,
That smiled as she rode on a tiger.
They returned from the ride
With the lady inside
And a smile on the face of the tiger Believinga (17 Июл 2009 10:53)
liya
Ох! Этот мрачный, английский юмор! Лучше бы она его вывернула наизнанку, но все же вернулась верхом! Я люблю, когда леди побеждают, а не тигры. 
shamAnka (17 Июл 2009 11:10)
| Sanja писал(а): |
| Кстати, ты решила бросить меня одну на этой тусовке? Кто там сегодня активно просвещался? |
"На вчера у меня истерика и шоппинг" почти (с)
Сегодня скопипастю сюда Андруховича.shamAnka (17 Июл 2009 11:23)
Разгоняться сильно не буду, скажем, вот эти.
Юрій АНДРУХОВИЧ
ЕТЮД РЕМОНТУ
пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому
житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних беретах
у довічний вирій проячали
лебеді на вицвілих веретах
слоники і котики і кахлі
жужмом полягли на полі втечі
галактичний пил у горлі печі
а вазонки висотані й чахлі
фарба чим біліша тим густіша
стелю білять
штука філіґранна
і така стоїть у домі тиша
ніби схлип розбитого органа
ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ
Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.
Антикварне рейками вистукує
у заметах білих, як у плесах,
сьомий наш притулок на колесах,
і замерзле слово стало мукою.
Попри піших з пізніми собаками
опівнічне котимось окремо,
потойбічні лампи, наче бакени,
ми холодні вікна вперто тремо,
ніби щось одне удвох побачити
хочемо й не встигнемо сьогодні:
сніг іде, щонайбіліші башти,
шкіряна гармоніка вагонів…
І немов над коліями долі я
б’юсь чолом. Невчасна й непозбутня!
Два життя, розімкнутих, мов колія,
і лютнева ніч, як темна лютня.
Може, й не від того, що погойдує,
на кінцевій стане трохи гірко:
щось велике діється з погодою.
Сходимо на землю, пасажирко…
ФОТОПАВЛО
Чи легко упіймати застояне повітря
провулків архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?..
І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,
що клацає в порожне щелепа-апарат?
Таким, як наші, пискам — не місце у музеї,
бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.
Та все ж фотографуєш. ЦІ невиразні більма
наповнити душею і зберегти в роках!..
Яка уважна камера, яка чутлива фільма —
просвічують бретельки і вени на руках.
Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,
а з річкової твані волого світить рінь —
коли навколо тьмяно і контури розмиті,
потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,
потрібно трохи солі, щоб очі проявити,
щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.
Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!
І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.
© Юрій Андрухович. Всі права застережені.
Sanja (17 Июл 2009 13:23)
liya
О! Любимый лимерик моего мужа! Тоже с детства, только не со школьной скамьи, а из "под стол пешком" - ему мама рассказывала
| shamAnka писал(а): |
| "На вчера у меня истерика и шоппинг" почти (с) |
святое!))
shamAnka
Меня "Фотопавло" очень зацепил, причем сразу же. На строчке "Таким, як наші, пискам — не місце у музеї," почувствовала что-то такое знакомое... shamAnka (17 Июл 2009 13:45)
| Sanja писал(а): |
| На строчке "Таким, як наші, пискам — не місце у музеї," почувствовала что-то такое знакомое... |
Вот да)))
А сегодня я уже открыла для себя Олеся Коржа и листаю Андрусяка.
Ждите обновлений)))shamAnka (17 Июл 2009 15:53)
Так, ну, Андрусяк совершенно мимо, а у Коржа нашлось интересное.
Олесь КОРЖ
* * *
Там ліс так гостро лиється з гори,
там носять мурахи достиглі зела.
Цвіте полин. Царівна невесела.
А зорі — доторкнися і бери.
О п’ятій ранку ранок напівпрозорий,
такий, що, здається, варто поглянути,
і побачиш, як душі фіалок літають
понад ліхтарями, мов метелики.
І кров мандрує швидше і ясніше.
У вікна вітер стукає нерівно.
Чи бачиш? Я стараюся, царівно.
Піїт не спить, піїт про літо пише.
* * *
стільники твого тіла наповнені медом
якщо придивитися можна побачити
як його нишком збирають
теплі бджоли погляду
* * *
мої глибини то важка й лискуча нафта
пальне корисне з неї роблять і мастила
на тому всьому їздять мотоцикли й авта
у їхніх двигунах пульсує таємнича сила
над нафтою в морях човни стоять на рейді
вроста в палеозой доісторичний харбор
ще вище вапняки і битий дрібно мармур
на колір і на смак воно подібне крейді
тут пил у різний час похованих епох
ця глина зберіга’ відбитки багатьох
* * *
Мої вітання! Сонце в інший бік
Руша’. Тендітна лінія окреслена.
Нехай тепло прибуде – наша з вами
дорога вже сладається із двох
доріг-таки, і ми йдемо в обох.
Ми сіль землі, пісок землі, піщини –
тіла прозорі теплі та крихкі
на диво,
ми не речі, бо причини. Ми
містимо в собі одразу дві,
і разом з тим чотири(два плюс два);
ми вдвох творити можемо дива.
Створити світ і заселити світ,
за ним спостерігати крадькома.
* * *
© Олесь Корж. Всі права застережені.
Sieger (18 Июл 2009 03:52)
| liya писал(а): |
| Эх, а разбавлю-ка я ваше лирическую тему моим любимым (еще со школьной скамьи) лимериком |
Похоже, мы с Вами в одной школе учились
Оттуда же (из Агаты Кристи, ясное дело, тоже в школе читали):
Ten little Nigger boys went out to dine;
One choked his little self and then there were nine.
Nine little Nigger boys sat up very late;
One overslept himself and then there were eight.
Eight little Nigger boys traveling in Devon;
One said he'd stay there and then there were seven.
Seven little Nigger boys chopping up sticks;
One chopped himself in halves and then there were six.
Six little Nigger boys playing with a hive;
A bumblebee stung one and then there were five.
Five little Nigger boys going in for law;
One got into Chancery and then there were four.
Four little Nigger boys going out to sea;
A red herring swallowed one and then there were three.
Three little Nigger boys walking in the zoo;
A big bear hugged one and then there were two.
Two Little Nigger boys playing with a gun
One shot the other and then there was one.
One little Nigger boy left all alone;
He went out and hanged himself and then there were none.
Только, пожалуйста, не подумайте ничего, я - не расист!!!
Просто мне очень не нравится, когда из песни под предлогом политкорректности выкидывают слова 
. Но это - отдельная тема...Sanja (21 Июл 2009 01:12)
Мне обычно тяжело воспринимать такие формы, но это стихотворение нравится очень. Что-то заставляет возвращатся к нему, причем, не только образ, но и то, как написано. (А почему конкретно - не знаю...)
Григорій Чубай
Великдень
Всі житла і храми наші в долині
А на горі дракон
Сидить і дивиться в долину
А то почне малювати гуцульські
Писанки щоб у долині повірили
Що дракон той тутешній
Взявся і цього разу він малювати
Котилися писанки із гори глаєм
Розмокли
Вибігли ми до воріт щоб на
Писанки ті поглянути
А на писанці кожній
Тюрма намальована
liya (21 Июл 2009 02:28)
Нет, все-таки не зря в России любят Роберта Бернса!
Epigram On Rough Roads
I'm now arrived-thanks to the gods!-
Thro' pathways rough and muddy,
A certain sign that makin roads
Is no this people's study:
Altho' Im not wi' Scripture cram'd,
I'm sure the Bible says
That heedless sinners shall be damn'd,
Unless they mend their ways. shamAnka (21 Июл 2009 10:51)
| Sanja писал(а): |
| Мне обычно тяжело воспринимать такие формы, но это стихотворение нравится очень. Что-то заставляет возвращатся к нему, причем, не только образ, но и то, как написано. (А почему конкретно - не знаю...) |
Оно немножко... завораживает.
Вот не "нравится" а именно "завораживает".Sanja (21 Июл 2009 11:09)
liya
Да, похоже, не зря!
| shamAnka писал(а): |
| Оно немножко... завораживает. |
Точно! Хорошее слово ты подобрала!
А я, пожалуй, немного вернусь к Оксане Забужко.
Авторка читає "Лист із дачі" на Міжнародному поетичному фестивалі в м.Меделлін (Колумбія), червень 2002 р.
http://www.youtube.com/watch?v=RAS5YRyfVAw
ЛИСТ ІЗ ДАЧІ
Здрастуй, любий! У нас ізнову
по кислотних дощах заіржавів город: почорнілі цурпалки гудиння
над землею стирчать, як на згарищі спалений дріт.
Я не певна, що сад
заціліє і цього року, хоча здалося б
його трохи попорать, підчистить, ти ж сам розумієш, — але,
як по правді, то я боюся ступати між ті дерева:
щокрок усе дужчає відчуття, ніби я наближаюсь до місця,
де у високій траві лежить піврозкладене стерво
і масною червою кишить, мов сміється на сонці.
Я стала лякатися звуків:
позавчора в гущавині саду щось дивне кричало —
схоже на нявкіт, чи рип монотонної гілки,
чи здушений ґелґіт гусачий, — водно на тій самій розпачливій ноті.
Чи пам’ятаєш суху берестину, оту, що минулого літа
вцілило громом, — гігантську обвуглену кістку?
Так от, мені часом здається, що це вона
верховодить над садом, і свійські дерева помалу
тратять природну тяму, мов заражені сказом пси.
Не знаю, як поводяться божевільні дерева —
може, сходять із коренів, наче трамваї із рейок. У кожному разі,
я тепер про всяк випадок на ніч кладу коло ліжка сокиру.
Втім, метелики все ще паруються, отже, шанси на гусінь
не підупали. В сусідки через дорогу
обродилась дочка — кажуть, трохи переносила:
хлопчик відразу з зубами й волоссям; можливо, й мутант, бо вчора,
тобто маючи дев’ять днів, закричав:
“Погасіть же ви врешті це небо!” —
і замовк, і більше нічого не каже; а так — цілком здоровенький.
От і всі наші новини. Якщо тобі вдасться
вирватись і приїхать на ту неділю,
привези мені щось до читання, найкраще —
незнайомою мовою. Ті, що знаю, вже геть зужилися.
Цілую. Твоя О. shamAnka (21 Июл 2009 11:29)
Sanja
Да, я его тоже прочла, когда знакомилась с ее творчеством.
И поняла, о чем ты говорила:
| Sanja писал(а): |
| А я иногда подвисаю на такой теме... Страшно и гадко даже, но ведь так сильно! Wink |
Я боюсь погружаться в такие вещи. Схожие ощущения вызывает песня Калугина "Танец Казановы", но там еще и музыка, и какая музыка...
Короче, не мое, без меня, унесите подальше. Sanja (21 Июл 2009 16:39)
shamAnka
Вообще, когда я писала об этом, я думала в первую очередь про "Клітемнестра"... (а во вторую... да, ты права, во вторую про "Лист з дачі").
shamAnka (21 Июл 2009 19:22)
| Sanja писал(а): |
| "Клітемнестра" |
Ее я пропустила. Ознакомлюсь)))Sanja (21 Июл 2009 21:45)
Іван Малкович
ПОДОРОЖНИК
Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
Враз — гальма завищали, і вовчим
оком сорочку прошито:
— Що тиняєшся, хлопче,
а, чи, може, набридло жити?
І крізь сміх, мов крізь ножі,
хлопчик блідо ворушить губами:
— Я ж… подорожник,
прикладайте мене до рани…
ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ
Старосвітська балада
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…
А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.
shamAnka (21 Июл 2009 23:11)
Sanja
Спасибо.
Очень хорошие стихи.
И, кажется, единственное, ради чего я еще буду читать этот форум - это раздел стихов.
С Пляжем я давно уже общаюсь в других местах.
Sanja (22 Июл 2009 00:02)
| shamAnka писал(а): |
| буду читать |
И писать, хорошо?
"Подорожник" я нашла сегодня, мне он прямо на душу лег... Будет теперь действительно любимым.
Кстати, мне Андрусяк тоже не пошел.shamAnka (22 Июл 2009 01:06)
Хорошо.
Собственно, ради возможности писать в некоторых разделах я еще пока здесь.
Believinga (23 Июл 2009 16:20)
liya
Конечно, не зря! Ведь всем известно, что в России две главные проблемы - дураки и дороги! Поэтому, эпиграмма на ухабистые дороги так нам близка и понятна. Только в России сказали бы ...мгм..немного резче, жестче...
Sanja
Мне Малкович не очень понравился... Как-то без веры в светлый завтрашний день. (ну да, ну да... жаждет душа основных принципов соцреализма ) Sanja (24 Июл 2009 14:58)
Ігор Римарук
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?
Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,
щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…
Світлина
о боже для двох полудневий
полюднений зглянся
це мотто липневе це сполох і переполох
це молитва над урвищем
глянцева
це в тіло твоє перелита стоїть
на плече мені руку поклавши
мелодія літа лиш очі
запали клавіші
мов
Ксерокопія
Ірині
ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла твого
роздрукує на теплім піску як
на ксероксі тайнопис
солодкий клинопис коліна
і лікті і вузлики
гулкі переповнені віщими знаками
вулики допоки в медовій імлі
у знемозі я наше несправжнє минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол піщану
твою ксерокопію
Sanja (24 Июл 2009 15:11)
Еще раз Ігор Римарук, но немного по-другому. Одно стихотворение. Которое с первого раза не читается... Без знаков препинания, с переводом и комментарием переводчика.
ГЛОССОЛАЛІЇ
істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда
перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли
просурмить сурмач істинно кажу вам
огонь істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля
даремна хода тверда не тут
освітить межу заповітну
словозвізда
істинновамкажу
перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил
треті кому звізда дорога обсядуть
небесний стіл голос там не з
бездонь сурми не звіддаля істинно
не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля
И что меня очень удивило - перевод!!!
ГЛОССОЛАЛИИ
истинно говорю вам
трава истинно говорю
вам вода истинные
говорю вам слова покуда
горит звезда
первые грубый помол следом бездонный плач
третьи обсядут небесный стол когда
протрубит трубач истинно говорю вам
огонь истинно говорю вам земля
истинно не в лоне через ладонь
пробитую приходя
младенец не по календарю
окунется в заветное
словозвезда
истинноговорю
первые дорожная грязь следом пыльца с крыла
третьи пойдут в небесную рать сядут
вокруг стола голос там
голубой трубы полней дождя истинно
не в лоне через ладонь
пробитую приходя
перевод Светланы Буниной
"Здесь есть такой языковой нюанс, в общем-то, непереводимый (я постаралась передать это ощущение другими средствами, но еще и прокомментирую): младенец по-украински — это «немовля», то есть тот, кто не говорит. И вот, когда герой сравнивает себя с младенцем, эта «невозможность речи» очень хорошо согласуется с названием текста «Глоссолалии», да? Это действительно какие-то особые слова, заклинания, которые практически лишены того смысла, который мы вкладываем в слова обыденной речи".
(Авторская программа Светланы Буниной «Частная коллекция»)
попутчик (24 Июл 2009 15:22)
Вот, говорят, какие-то из моих предков перебрались в Сибирь из-подо Львова... А мову я все равно не понимаю((( shamAnka (25 Июл 2009 12:53)
Римарук - образно, красиво, но хочется чего-то еще добавить.
Наверное, я все-таки не очень люблю рваные ритмы в поэзии и в музыке. Поэтому принимаю в маленьких количествах.
Последнее...
Не знаю, может, потом вчитаюсь. Ни с первого, ни со второго раза не чувствую.
А вообще, имхо, поэзия без знаков препинания - это немножко снобизм. Там, где меня цепляет что-то, я еще пытаюсь мысленно расставить, но если приходится продираться сразу сквозь наслоения смыслов, опят же рваный ритм и еще расставлять знаки... я ленюсь идти дальше.
Снобам - снобово, лентяю - лентяево
Кстати, вот интересно, на украинском кто-нибудь пишет "в строку"? Не попадалось пока. Aelintanaeli (25 Июл 2009 23:11)
Я тоже очень люблю Лину Костенко. Особенно ее любовную лирику. Наверное, многие знакомы с этой поэзией. Не удержусь. Например:
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал -
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
В ніч високосного притулку -
коли йде обертом земля -
ти до плеча мене притулиш
безсмертним рухом скрипаля.
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Такий чужий і раптом - неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагучо
на вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія - любиш, так люби!
Чи ще тебе недоля не намучила?
Чи не сліпить грозою ткана ніч?
Люблю.
Чужого.
Раптом - неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.
спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю
И еще один, но уже на другую тематику:
О, не взискуй гіркого меду слави, -
Той мед недобрий, від кусючих бджіл,
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко,
Взискуй терпіння витримати все,
А справжня слава - це прекрасна жінка,
Що на могилу квіти принесе.
Sanja (26 Июл 2009 10:54)
shamAnka
если хочешь вчитаться в последнее, там еще надо строки разбить не так, как нарисовано... Тогда и с ритмом будет легче.
| shamAnka писал(а): |
| А вообще, имхо, поэзия без знаков препинания - это немножко снобизм. |
Что-то в этом есть. Что поделаешь - модерн)))
| shamAnka писал(а): |
| Кстати, вот интересно, на украинском кто-нибудь пишет "в строку"? Не попадалось пока. |
Мне тоже не попадалось.
Aelintanaeli
Не знаю, как остальные - я знаю далеко не все из этих стихотворений. Спасибо. shamAnka (26 Июл 2009 10:56)
Aelintanaeli
Великолепная подборка лирики. Добро пожаловать! Aelintanaeli (26 Июл 2009 19:04)
Спасибо большое всем. Тогда осмелюсь добавить еще кое-что с Лины Костенко:
***
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
***
Двори стоять у хуртовині айстр,
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чомусь я думаю про Вас,
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природньо - відстані і час.
Я вже забула - не моя провина,
То музика нагадує про Вас,
То раптом ця осіння хуртовина.
Це природньо - музика і час,
І Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр,
Яка сумна й красива хуртовина!
***
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи у безвихідь
Веселим жартом рятувать.
Слова натягувать як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!
***
Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
***
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?! -
такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів - вона була недовгою.
Цей світлий сон - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.
Пінг-понг
-добридень-
-здрастуйте-
-як справи?-
-спасибі-добре-як у Вас?-
-робота-літо-спека-спрага-
-а настрій?-
-добре-
-все гаразд-
-неправда - очі-
-Вам здалося-
-Ви зблідли-
-обережно - м"яч!-
вогнем мовчання зайнялося -
схрестились погляди - пробач -
кажи слова легкі й порожні -
кажи їх знов - кажи їх знов! -
а так дивитися не можна
в настільнім тенісі розмов-
***
Ти дивишся. А я вже - як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по "Гаусівській шляпі":
отак от - "здрастуй", а отак - "прощай".
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
коли найбільша мужність - утекти.
***
Я не скажу і в пам"яті - коханий.
і все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.
***
Недобрий жарт зіграла з нами доля.
Стояли дні у черзі ні за чим.
А це прийшло - як спалах, як сваволя,
без дозволу, без права, без причин!
Ця непритомність розуму і серця,
Цієї казки несходимий ліс...
І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.
Летить душа над прірвою навскіс.
И один из самых любимых:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Sanja (27 Июл 2009 15:16)
Aelintanaeli
Снова замечательная подборка! (Особенно "Пинг-понг", не говорю - лучшее, но лично в меня впечаталось именно это стихотврение)
Aelintanaeli (27 Июл 2009 20:44)
У Лины Костенко есть дочь, Оксана Пахлёвская. Как по мне, это не уровень ее мамы, но тоже вполне прилично:
***
...І любиш цю землю зігріту
і сонце, що тихо встає.
Обличчя південного вітру
так схоже мені на твоє.
В якому, не знаю, сторіччі,
бо завжди, бо скрізь і ніде,-
південного вітру обличчя
навіки тепер молоде.
Не знаю, зустрінемось де ми
чи в пам"яті літа згорим.
Назустріч лиш вітер південний,
засмаглий під сонцем старим.
І хто він, цей вітер, і звідки?
Куди за собою він зве?
Обличчя південного вітру
то ніжне, а то грозове.
У ньому жага споконвічна,
що зводить зруйноване вщент,-
південного вітру обличчя
з ущелин забутих легенд.
Цей вітер такий старовинний,
з таких предковічних країн,-
він руки цілує руїнам,
щоб встали вони із руїн.
І я на шляху того вітру -
мов статуя древня в огні.
Він з того повернеться світу,
щоб глянути в очі мені.
***
Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!
Бо профіль вітру вранішнього строгий.
Твій корабель у гавані стоїть,
готовий до дороги.
А берег знов пустельний і нічий.
А чорна буря розправляє крила.
Але я сонце вишила вночі
на цих вітрилах.
Ти, може, не повернешся назад.
Далекий голос так співає тужно!
Твоя любов - як дзвін старих балад -
гірка і відчайдушна.
З твоїх стихій немає вороття.
Моря шумлять, і холодно на світі.
Таких, як ти, чекають все життя
заради миті.
Весняний вітер зустрічей і втеч!
Покинеш дім. Любитимеш чужинку.
Ти з тих, котрі цілують спершу меч,
а потім - жінку.
***
І день мине, і два, і вік -
чий сон я розбудила?
- Хто був той дивний чоловік,
якого ти любила?
А голос осені ламкий!
А тиша світанкова!
- Він просто був один такий,
не схожий ні на кого.
О, дивний погляд - наче дим!
Чия душа озвалась?
- Він просто був такий один,
кому я здивувалась.
- Ти теж була йому одна
у щасті і в стражданні?
- Була любов така чудна,
як міфи стародавні.
- Так хто ж він був - поет, чаклун,
що вам таке зробилось?
- Його ім'я на сотні лун
у просторі розбилось.
- А на якому віражі
зустрілись дві дороги?
- Це біла магія душі,
Тайнопис Бога.
shamAnka (28 Июл 2009 23:03)
Оксана Пахлёвская
Не знала. Спасибо. Вот это очень понравилось.
| Aelintanaeli писал(а): |
Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!
Бо профіль вітру вранішнього строгий.
Твій корабель у гавані стоїть,
готовий до дороги. |
Sanja (28 Июл 2009 23:14)
Aelintanaeli
Ой, я как раз недавно сидела и мучилась, все не могла вспомнить - как же ее зовут! Оксана Пахльовська, но я читала только несколько ее стихотворений... Надо почитать, пока вот, понравилось:
Це вечір був. І вулиця вже темна.
Старий ліхтар. І вітер. І озон.
Збирався дощ. Ти грав мені Шопена.
Лілові очі мружив горизонт.
І срібний клен під вікнами хитався.
Світився дощ крізь сутінки завіс.
Скляний собор із музики і сліз
прозорим дзвоном в тиші осипався.
Хтось запалив високі канделябри.
Крізь темні хмари музику почув.
А вітер кидав у вікно троянди,
вологі від весняного дощу.
На карті смутку контури стирались.
Пробило північ з вежі дзигаря.
Над кожною свічею загоралась
злотиста й тиха в сутінках зоря.
А хтось над нами плакав і моливсь.
І в ніч пішов. А голос той зостався.
Прозорим дзвоном в тиші осипався
скляний собор із музики і сліз.
Жихарка (11 Авг 2009 11:56)
Как насчет современной любовной чешской лирики?
Nevinnosti
Oldřich Mikulášek
1.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám korále.
Co ty mi potom dáš?
- Dám ti nit. Jenom nit.
Tenkou nit vspomínek,
ach, na ty korále.
2.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám kvĕtinu.
Co ty mi potom dáš?
- Já si dám pod jazyk
Plátek z té kvĕtiny,
abys I nejtižší
šepot můj slyšela.
3.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám peříčko.
Co ty mi potom dáš?
- Schováje do srdce
pro srdce zachvĕní,
to tvoje peříčko.
4.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Dám ti svůj jeden vlas.
Co ty mi potom dáš?
- Budu s ním v noci spat
Jak s pérkem v hodinkách.
(Taky se budíváš?)
5.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám oči své.
Co ty mi potom dáš?
- Oslepnu, abych tĕ
do smrti rukama
hledati mohl v tmĕ.
6.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám hořkou chut’
ořechů v podpaždí.
Co ty mi potom dáš?
- Chřípím svým budu snit,
jak se mi do jader,
do bílých vysvlékáš.
7.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám v dechu svém
schoulené holuby.
Co ty mi potom dáš?
- Schovám je. V dlaních mých
hnízdo si vyhloubí.
8.
- Co mi dáš?
- Nemám nic.
- Já ti dám svá kolena,
ubohá, semknutá,
že už dál nemohu.
Co ty mi potom dáš?
- Já ti je rozetmím,
má milá, pod hlohem.
Pod hlohem. U hlohu.
О пустяках
О. Микулашек
перевод с чешск. С.Родионова
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я подарю тебе бусы.
А что ты мне дашь в ответ?
- Я дам одну лишь нитку,
Тончайшую памяти нить,
чтоб ты нанизала бусы.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я подарю свой цветок.
Что ты мне дашь в ответ?
- Я положу себе под язык
один лепесток с цветка,
чтоб ты тишайший мой шепот
услышала издалека.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я подарю тебе перышко.
Что ты мне дашь в ответ?
- Я схороню его в сердце.
В трепетном сердце своем
я схороню твое перышко.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я подарю один волосок свой.
А что ты мне дашь в ответ?
- Я ночью рядом его положу.
Чтоб на заре проснуться,
будто меня будишь ты.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я дам тебе свои глаза.
А что ты мне дашь в ответ?
- Я сам ослепну, но тебе
до самой своей смерти
поводырем во тьме я буду.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я дам тебе объятий
ореховую горечь.
Что ты мне дашь в ответ?
- Вдыхать я буду аромат
очищенных тобою белых ядер.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я дам тебе дыханья моего
заснувших белых голубков.
Что ты мне дашь в ответ?
- Я спрячу их в своих ладонях,
чтоб свили там себе гнездо.
- Что ты мне дашь?
- У меня ничего нет.
- Я дам тебе сведенные бессилием колени
и невозможность дальше идти.
Скажи, что ты мне дашь в ответ?
- Под боярышником, любимая,
у самого ствола, я их помогу развести.
Sanja (11 Авг 2009 12:21)
Жихарка
Кrásná báseň! Можно так сказать? (А то у меня и раньше с "чештиной" были капитальные проблемы, а уж теперь, когда универ далеко, и все позабыто...). Я только за современную чешскую лирику, читать, вроде, более-менее получается...
Искала болгаристов, нашлись богемисты Жихарка (11 Авг 2009 13:11)
Sanja
у тебя хороший чешский!
Sanja (31 Авг 2009 10:28)
Еще одно коротенькое стихотворение Благи Димитровой...
ДА БЪДЕШ ЖЕНА
Блага Димитрова
Да бъдеш жена-това е болка.
Когато ставаш девойка, боли.
Когато ставаш любима, боли.
Когато ставаш майка,боли.
Но най-непоносима на земята е болката
да си жена, непознала
всички тия болки до една.
Ну, и подстрочник. (Да, это обидно, но перевода нет)
Быть женщиной - это боль,
Когда становишься девушкой - болит,
Когда становишься любимой - болит,
Когда становишься матерью - болит,
Но самая невыносимая боль на земле,
Быть женщиной, которая не узнала
Все эти боли до одной.
shamAnka (1 Сен 2009 10:50)
| Sanja писал(а): |
| Еще одно коротенькое стихотворение Благи Димитровой... |
Ничего себе.
Какие они непредсказуемые, эти болгарские поэты... и особенно поэтессы.
*читала подстрочник*Darkmoor (1 Сен 2009 21:59)
To be or not to be - that is the same,
Let's make a friendly talk instead of flame.
The war, en masse,
Is not for us,
And our humble life is not a game.
Believinga (4 Сен 2009 12:17)
Darkmoor
Олег Поль?
Странновато звучит:"Let's make a friendly talk instead of flame." Американец бы сказал: "Let's talk instead of flame". (комментарий моей подруги из Америки).
Передай Олегу. Darkmoor (4 Сен 2009 19:25)
Ну так я и не американец вовсе
Даже не претендую. SnowOwl (13 Авг 2010 16:42)
Rudyard Kipling “If”
If you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream-and not make dreams your master;
If you can think-and not make thoughts your aim,
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:
If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'
If you can talk with crowds and keep your virtue,
Or walk with Kings-nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And-which is more-you'll be a Man, my son!
Редьярд Киплинг "Если" (Перевод С. Маршака)
О, если ты спокоен, не растерян,
Когда теряют головы вокруг,
И если ты себе остался верен,
Когда в тебя не верит лучший друг,
И если ждать умеешь без волненья,
Не станешь ложью отвечать на ложь,
Не будешь злобен, став для всех мишенью,
Но и святым себя не назовешь, -
И если ты своей владеешь страстью,
А не тобою властвует она,
И будешь тверд в удаче и в несчастье,
Которым в сущности цена одна,
И если ты готов к тому, что слово
Твое в ловушку превращает плут,
И, потерпев крушенье, можешь снова-
Без прежних сил - возобновить свой труд, -
И если ты способен все, что стало
Тебе привычным, выложить на стол,
Все проиграть и все начать сначала,
Не пожалев того, что приобрел,
И если можешь сердце, нервы, жилы
Так завести, чтобы вперед нестись,
Когда с годами изменяют силы
И только воля говорит: "держись!" -
И если можешь быть в толпе собою,
При короле с народом связь хранить
И, уважая мнение любое,
Главы перед молвою не клонить,
И если будешь мерить расстоянье
Секундами, пускаясь в дальний бег,-
Земля - твое, мой мальчик, достоянье.
И более того, ты - человек!
P.S. Ну вот, опять работаю некромантом LadyRo (15 Авг 2010 02:12)
С мовой у меня никак.. так что увы, не могу ничего назвать любимого.
По английски, чтобы не цитировать Шекспира, что банально, скажу, что меня буквально завораживает Эдгар Аллан По. есть в его стихах какое-то колдовство.
Annabelle Lee
It was many and many a year ago,
In a kingdom by the sea,
That a maiden there lived whom you may know
By the name of Annabel Lee;
And this maiden she lived with no other thought
Than to love and be loved by me.
I was a child and she was a child,
In this kingdom by the sea;
But we loved with a love that was more than love -
I and my Annabel Lee;
With a love that the winged seraphs of heaven
Coveted her and me.
And this was the reason that, long ago,
In this kingdom by the sea,
A wind blew out of a cloud, chilling
My beautiful Annabel Lee;
So that her highborn kinsman came
And bore her away from me,
To shut her up in a sepulcher
In this kingdom by the sea.
The angels, not half so happy in heaven,
Went envying her and me
Yes! that was the reason
(as all men know, In this kingdom by the sea)
That the wind came out of the cloud by night,
Chilling and killing my Annabel Lee.
But our love was stronger by far than the love
Of those who were older than we
Of many far wiser than we
And neither the angels in heaven above,
Nor the demons down under the sea,
Can ever dissever my soul from the soul
Of the beautiful Annabel Lee.
For the moon never beams without bringing me dreams
Of the beautiful Annabel Lee;
And the stars never rise but I feel the bright eyes
Of the beautiful Annabel Lee;
And so, all the night-tide, I lie down by the side
Of my darling, my darling, my life and my bride,
In the sepulcher there by the sea,
In her tomb by the sounding sea.
Ну или Ворон, к примеру... тот самый, что крикнул Nevermore - абсолютно завораживающе.
Во французском же.. давным-давно, в детстве, попалась мне книжечка стихов (в переводе, конечно) Жака Превера - и я в них, такие странные, буквально влюбилась. А потом доросла до того, чтоб прочитать в оригинале - и ничуть не разлюбила...
Le miroir brisé
Le petit homme qui chantait sans cesse
le petit homme qui dansait dans ma tête
le petit homme de la jeunesse
a cassé son lacet de soulier
et toutes les baraques de la fête
tout d'un coup se sont écroulées
et dans le silence de cette fête
j'ai entendu ta voix heureuse
ta voix déchirée et fragile
enfantine et désolée
venant de loin et qui m'appelait
et j'ai mis ma main sur mon coeur
où remuaient
ensanglantés
les septs éclats de glace de ton rire étoilé.
Разбитое стекло
Человек, который пел без конца
и который у меня в голове танцевал,
человечек юности с сердцем проказника
вдруг шнурок на ботинке своем порвал, -
и тогда все постройки фанерного праздника
неожиданно рухнули. Кончился бал.
И в молчании этого праздника
я счастливый голос твой услыхал:
отчаянный, ломкий,
похожий на голос ребенка,
издалека он меня призывал;
и руку я к сердцу прижал,
где дрожали в отзвуках эха
семь зеркальных
обрызганных кровью осколков
твоего далекого звездного смеха.
Paris at Night
Trois allumettes, une à une allumées dans la nuit
La première pour voir ton visage tout entier
La seconde pour voir tes yeux
La dernière pour voir ta bouche
et l'obscurité toute entière pour me rappeler tout cela
en te serrant dans mes bras.
Париж ночью
Три спички, зажженные ночью одна за другой:
Первая - чтобы увидеть лицо твое все целиком,
Вторая - чтобы твои увидеть глаза,
Последняя - чтобы увидеть губы твои.
И чтобы помнить все это, тебя обнимая потом,
Непроглядная темень кругом.
Сижу теперь и думаю.. вот бы выучить испанский, чтобы читать Лорку в оригинале.. чем не стимул?